Поліомієліт

Поліомієліт – це гостра інфекційна патологія, основні патоморфологічні прояви якої локалізуються в передніх рогах спинного мозку. Максимальний рівень захворюваності на поліомієліт спостерігається у віковій категорії до 5 років, хоча інфекціоністами не виключається і можливість розвитку гострого поліомієліту у дорослої людини.

Історія Поліомієліту

Перші згадки у такій патології як поліомієліт у дітей датуються IV століттям до н. е., хоча в той період вченим не була ще відома етіологія розвитку захворювання. У 1840 році німецьким лікарем-ортопедом Якобом Гейне була вперше описана клінічна симптоматика поліомієліту. Лише в 1887 році шведським лікарем Медіном була запідозрена інфекційна природа поліомієліту та його схильність до епідеміологічного поширення. У цьому ж році була зареєстрована перша епідемія поліомієліту.

У 1908 році в лабораторних умовах вчений Ландштейнер вперше здійснив експериментальне відтворення патогенезу розвитку поліомієліту методом введення в організм здорової мавпи емульсії спинного мозку пацієнта, смерть якого наступила від поліомієліту. Результати бактеріологічного дослідження були негативними, що дозволило віднести вірус-збудник даного захворювання до вірусів, що фільтруються. Найбільш прогресивним науковим експериментом у вивченні такої патології як поліомієліт, є праця, опублікована в 1949-1951 роках Ендерсом і Робінс, суть якого полягала в здійсненні культивації вірусу-збудника поліомієліту поза організмом мавп за допомогою фібробластів людського ембріона і плаценти. Результати даного наукового дослідження були покладені в основу, завдяки чому була створена вакцина проти поліомієліту, а також покращилася якість проведення лабораторної верифікації діагнозу з подальшою розробкою профілактичних заходів, спрямованих на те, щоб не розвинулася великомасштабна епідемія поліомієліту.

Як джерело поширення інфекції при поліомієліті виступає пацієнт, що страждає гострою клінічною формою захворювання, а також вірусоносій, який здатний тривалий період часу продукувати віруси-збудники в навколишнє середовище разом з біологічними рідинами (шлунково-кишковий вміст, слиз з носоглотки, а також змиви з дихальних шляхів).

Передача вірусу-збудника поліомієліту здійснюється різними способами, серед яких найбільшого поширення отримує повітряно-крапельний і фекально-оральний механізм передачі. Інфекціоністами приділяється особлива увага проблемі збільшення чисельності мух, які є механічними розповсюджувачами вірусів поліомієліту, що в більшій мірі проявляється в літньо-осінній період часу. До моменту, поки не були розроблені ефективні методи специфічної профілактики у вигляді масової вакцинації, така інфекційна патологія як гострий поліомієліт у дітей мала широке повсюдне поширення в усьому світі, проте максимальний рівень захворюваності спостерігався на території США.

Епідемічне поширення інактивований поліомієліт отримав в період 1949 – 1956 років. У 1960 році вдалося «викорінити» гострий поліомієліт завдяки здійсненню ефективної масової вакцинації, тому в цей період була зареєстрована остання епідемічно значущий спалах поліомієліту. На даний момент інфекціоністами реєструються спорадичні поодинокі випадки захворюваності на поліомієліт, причому протягом клінічної картини в більшості випадків легке, а рухові розлади носять короткочасний характер. Зробити щеплення від поліомієліту можна в будь-якому віковому періоді при наявній загрозі поширення вірусу. Існує окрема форма захворювання під назвою «вакциноасоційований поліомієліт», розвиток якого обумовлений активацією в організмі людини патогенних властивостей вірусу в момент, коли використовувалася вакцина проти поліомієліту.

Причини і збудник поліомієліту

Всі зусилля інфекціоністів були покладені на вивчення етіології розвитку поліомієліту, і результатом численних лабораторних аналізів стала ідентифікація трьох типів вірусу-збудника, здатних провокувати розвиток гострого поліомієліту (вірус Брунгільда, вірус Лансінг і вірус Леон).

Збудник поліомієліту має відносно невеликі метричні параметри (середній діаметр 17-27 мкм) і відноситься до категорії ентеровірусів. Відмінною особливістю вірусу-збудника поліомієліту є його підвищена стійкість до дії чинників навколишнього середовища, в зв’язку з чим, збудник здатний тривалий час зберігати патогенність особливо в продуктах харчування, воді та випорожненнях людини.

Збудник поліомієліту може тривалий період часу зберігати ознаки життєдіяльності в умовах знижених температур, тривалого заморожування і висушування, і в той же час виявляє крайню чутливість до підвищених температурних реакцій. Так, при впливі температури понад 55 ° С інактивація вірусу настає протягом 8 хвилин. Повне руйнування вірусу поліомієліту в найкоротші терміни спостерігається при впливі хлораміну, розчину хлорного вапна або формаліну, а також калію перманганату і перекису водню.

Основною складовою вірусу-збудника поліомієліту є нуклеопротеїни. Так, при повному очищенні вірусу поліомієліту зміст рибонуклеїнової кислоти становить 20%, проте даний субстрат обумовлює високу патогенність вірусу по відношенню до людського організму.

Попадання вірусу поліомієліту в організм людини відбувається через ротоглотку або носоглотку, однак реплікація збудника здійснюється в структурах лімфатичної системи кишечника, а також лімфоглотковому кільці. Тривалість вирусемии при поліомієліті становить в середньому сім діб, протягом яких відзначається повсюдне поширення вірусу з появою патоморфологічних змін у всіх тканинах і внутрішніх органах. У структури центральної і периферичної нервової системи відбувається проникнення вірусу поліомієліту не тільки гематогенним шляхом, а й через періневральний простір. Максимально виражені патологічні зміни при поліомієліті розвиваються в структурах нервової системи, так як у внутрішніх органах збудник швидко гине.

Основні патоморфологічні зміни при поліомієліті локалізуються в нейронах стовбура головного, а також передніх рогах спинного мозку. При безпосередньому впровадженні вірусу поліомієліту в нейрон відбувається запуск виражених гемодинамічних порушень у вигляді паралітичного розширення судин, набряку, малоклітинних множинних крововиливів, що локалізуються в мозковій речовині, а також в оболонках. При патоморфологічному аналізі вдається виявити виражену периваскулярну клітинну інфільтрацію, субстратом якої є нейтрофіли і гліальні клітини. Основу патогенезу неврологічних порушень при поліомієліті становлять деструктивні зміни нейронів, обумовлені дисбалансом внутрішньоклітинної продукції білків.

Дебют неврологічних порушень при поліомієліті провокується руйнуванням хроматофільної речовини Ніссля в цитоплазмі мотонейронів, яке можна виявити методом фарбування нервової тканини спеціальними барвниками. Згодом спостерігається руйнування ядра, що тягне за собою порушення репаративних процесів в нейроні. Після деструкції нервових елементів залишаються продукти розпаду, які утилізуються макрофагами, тим самим потрапляючи в загальний кровотік. Організація дефектів нервової тканини полягає в розростанні астроцитарної глії, яка представляє собою проліферативну реакцію, а формування гліального рубця займає приблизно три місяці.

Патоморфологічні зміни у внутрішніх органах полягають набряком, крапковими крововиливами, дрібновогнищевим некрозом, тому гострий поліомієліт інфекціоністами розглядається як загальна інфекційна патологія, основні патоморфологічні прояви якої локалізуються в структурах центральної нервової системи.

Симптоми і ознаки поліомієліту

Залежно від переважання тих чи інших клінічних проявів, практикуючими інфекціоністами прийнято розділяти поліомієліт на кілька клінічних форм.

Найнебезпечнішою клінічною формою щодо ризику епідеміологічного поширення поліомієліту є безсимптомний. Даний варіант розвитку не супроводжується появою у пацієнта будь-яких порушень самопочуття, і разом з тим людина може тривалий період часу поширювати вірус в навколишнє середовище, виступаючи в ролі джерела інфекції.

При абортивній формі поліомієліту відзначається розвиток короткочасної клінічної картини захворювання, що виявляється розвитком дихальних розладів, симптомами ураження шлунково-кишкового тракту і повною відсутністю неврологічної симптоматики. У зв’язку з розвитком названої вище симптоматики, абортивні форми поліомієліту ще називають «вісцеральними».

При ураженні вірусом оболонок головного і спинного мозку, а також нервових корінців, у пацієнта розвивається так звана Непаралітична (менінгеальна) клінічна форма поліомієліту, клінічні прояви якої схожі з серозним менінгітом або менінгорадікулітом. Клінічні випадки поліомієліту можуть дебютувати в будь-якому віковому періоді, однак максимальний рівень захворюваності спостерігається в педіатричній практиці.

Дебют поліомієлітного серозного менінгіту завжди гострий і починається з різкою вираженою лихоманкою двогорбого характеру. Початковий перітічний період становить три доби, протягом яких пацієнта турбує незначний головний біль дифузного характеру, нежить, кашель, гіперемія зіву, а у частини пацієнтів – шлунково-кишкові розлади у вигляді закрепів і проносів. Період апірексіі також становить три доби, після чого відзначається повторний розвиток лихоманки, що супроводжується появою виражених менінгеальних знаків.

Для поліомієлітного менінгіту не характерно поява вираженого головного болю, а також блювоти, які спостерігаються при менінгіті будь-якого іншого генезу. У періоді апірексіі пацієнтів турбує прогресуюча слабкість, сонливість. Незважаючи на вираженість менінгеальних знаків, дана клінічна форма поліомієліту носить виключно сприятливий характер і закінчується повним одужанням пацієнта без розвитку неврологічного дефіциту.

Розвиток характерного класичного варіанту паралітичної форми поліомієліту спостерігається лише в 2-3% випадків, однак даний варіант перебігу є найважчим щодо негативного впливу на здоров’я пацієнта. Паралітична форма поліомієліту в свою чергу розділяється фахівцями-неврологами і інфекціоністами на кілька варіантів перебігу і в основу такого поділу покладені патоморфологічні принципи.

Період інкубації вірусу при паралітичної формі поліомієліту становить не більше 12 діб, протягом яких у пацієнта може спостерігатися розвиток помірно-виражених неспецифічних інтоксикаційних ознак у вигляді субфебрильної лихоманки, катару верхніх дихальних шляхів, а також легких диспепсичних розладів. Розвиток неврологічних порушень при паралітичній формі поліомієліту відбувається стадійно.

Препаралітична стадія поліомієліту характеризується раптовим підвищенням температури тіла до критично високих цифр, з подальшою різкою нормалізацією температури тіла. У момент проникнення збудника в структури центральної нервової системи відзначається повторна піретічна реакція, що супроводжується появою катаральних змін з боку органів дихання і шляхів і травного тракту. Неврологічні прояви на цій стадії розвитку поліомієліту виражені мінімально і проявляються гіперстазією шкірних покривів, загальним гіпергідрозом, ознаками подразнення корінців, сонливістю, пригніченістю настрою. Тривалість препаралітичної стадії поліомієліту не перевищує трьох діб.

Надалі у пацієнта знову з’являється підвищення температури тіла з розвитком паралічів, що найчастіше спостерігається в нічний час або рано вранці. Для поліомієліту характерно розвиток множинних паралічів, особливо при спінальній формі.

Бульбарна форма поліомієліту розвивається при ураженні вірусом м’язового каркаса глотки, м’якого піднебіння і гортані, що проявляється порушенням ковтання, афонією, дизартрією. Даний варіант перебігу поліомієліту є найважчим, часто закінчується летально через стрімкий розвиток гемодинамічних і дихальних порушень.

Поява у пацієнта, що страждає на поліомієліт, паралічу м’язової маси особи з’являється при ураженні ядер лицьового нерва з розвитком понтінної форми захворювання.

Розвиток паралічів відбувається переважно за периферичним типом, тому вони супроводжуються розвитком атонії, арефлексії і атрофії, поява яких спостерігається не пізніше семи діб після паралічу.

Середня тривалість паралітичної стадії поліомієліту становить десять діб, після чого настає фаза відновлення, яка характеризується відновленням рухової активності паралізованих м’язів, яке має асиметричний характер. Швидкість відновлення рухових функцій безпосередньо залежить від ступеня вираженості органічних порушень в мотонейронах спинного і головного мозку, тому тривалість відновлення може досягати декількох років. Максимально виражено протікають відновні процеси протягом перших п’яти місяців, проте слід враховувати, що не у всіх ситуаціях вдається домогтися повного усунення паралічу.

Після повного завершення відновного періоду поліомієліту відзначається наступ резидуальної стадії захворювання, що характеризується різноманітними паралічами і парезами окремих м’язів, а також розвитком деформацій, кісткових контрактур. Патологічні зміни в кістковій тканині при поліомієліті проявляються вираженою остеопоротичною перебудовою. Крім того, в резидуальній стадії захворювання у пацієнта розвиваються виражені дисфункції вегетативної нервової системи, які проявляються ціанозом, зниженням шкірної температури, підвищення пітливості.

Діагностика поліомієліту

На жаль, верифікація будь-якої непаралітичної форми поліомієліту поза епідемічного розвитку, не представляється можливим. Клінічний перебіг менінгіальної форми поліомієліту необхідно, перш за все, диференціювати з іншими етіологічними варіантами серозного менінгіту, особливо туберкульозного генезу. Достовірний діагноз у цій ситуації встановлюється виключно при виконанні лабораторного аналізу спинномозкової рідини, в якому відзначається поява лімфоцитарного і поліморфнонукліарного цитозу, підвищення рівня вмісту білка. Найбільш достовірним лабораторною ознакою поліомієлітного менінгіту є відсутність змін вмісту цукру в лікворі, в той час як для туберкульозу характерне значне зниження даного показника.

Паралітична форма поліомієліту в стадії розгорнутої клінічної симптоматики не представляє труднощів в верифікації. Так, до основних патогномонічних критеріїв поліомієліту відноситься: гостра лихоманка, стрімкий розвиток млявих паралічів, а також їх асиметрія, з переважним ураженням проксимальних частин верхніх і нижніх кінцівок.

Принциповою відмінністю м’язових болів і гіперестазії при поліомієліті є їх дифузний характер, в той час як, наприклад, при гострії ревматичній атаці і остеомієліті відзначається розвиток локальних міалгій.

У ситуації, коли гострий поліомієліт дебютує в старшій педіатричній групі, обов’язково необхідно проводити диференційну діагностику з полірадікулоневриту Гієна – Баре, для якого більш характерна поява порушень всіх видів чутливості в дистальних відділах кінцівок поряд з розвитком паралічів. Даний клінічний маркер не спостерігається при гострому поліомієліті. Крім того, відмітними ознаками полірадікулоневриту Гієна – Баре є виявлення підвищеного вмісту білка в лікворі, що консенсусу немає при поліомієліті.

При первинному контакті з пацієнтом, страждаючим резидуальною стадією поліомієліту, слід виключати таку патологію, як міопатія, яка також характеризується ураженням мотонейронів периферичної нервової системи. Основоположним моментом в діагностиці в цій ситуації є проведення ретельного збору анамнестичних даних, а також повна відсутність порушень чутливості, якими характеризується сирингомієлія.

При дослідженні ліквору пацієнта, що страждає на поліомієліт, не відзначається порушення кольору або прозорості, однак вдається виявити плеоцитоз за змішаним типом, лімфоцитоз і нейтрофільоз, помірне підвищення вмісту білка. Також звертає на себе увагу те, що при здійсненні спинномозкової пункції вилиття ліквору відбувається під тиском, що можна віднести до характерних лабораторних ознак поліомієліту.

Лікування поліомієліту

Вибір тієї чи іншої методики лікування поліомієліту безпосередньо залежить не тільки від стадії розвитку захворювання, але і від його клінічної форми. Навіть при легкому перебігу клінічної симптоматики лікування пацієнта має здійснюватися в умовах стаціонару інфекційного профілю з обов’язковим дотриманням суворого постільного режиму з метою запобігання розвитку паралічу. Крім того, постільний режим повинен поєднуватися з дотриманням ортопедичних рекомендацій, які спрямовані на профілактику можливого формування контрактури і деформації кінцівок.

Як будь-яка інфекційна патологія, поліомієліт супроводжується розвитком порушень роботи імунної системи пацієнта, корекцію якої слід проводити призначенням внутрішньом’язового введення гамма-глобуліну в розрахунковій дозі 1 мл на кг ваги пацієнта курсом п’ять днів.

Крім того, досить широке поширення набула методика М. А. Хазанова, що передбачає проведення гемотерапіі курсом 20 діб. Так, у батька або матері проводиться забір венозної крові в обсязі 5-30 мл, після чого здійснюється внутрішньом’язове введення її дитині в тому ж обсязі. З метою купування набряку периневральних просторів, в комплексну терапію поліомієліту обов’язково повинна включатися адекватна схема дегідратаційної терапії.

Вітамінотерапія при поліомієліті повинна проводиться з першої доби захворювання і має на увазі парентеральне введення 0,25% розчину Тіаміну хлориду в дозі 0,25 мл, 5% розчин Аскорбінової кислоти по 2 мл парентерально, ціанокобаламін в добовій дозі 200 мкг. Наявність у пацієнта ознак розвитку бульбарної форми поліомієліту є підставою для призначення серцевих засобів, дихальних аналептиків, а в деяких ситуаціях навіть ШВЛ (штучна вентиляція легенів).

У періоді відновлення при паралітичній формі поліомієліту обов’язково необхідно медикаментозну терапію доповнювати призначенням антихолінестеразних препаратів, дія яких спрямована на стимуляцію міоневральної і міжнейронної провідності (Дібазол по 1 мл внутрішньом’язово, 0,05% розчин прозерину в дозі 1 мл підшкірно, Нівалін в добовій дозі 15 мг перорально). При наявності ознак бактеріальних ускладнень поліомієліту обов’язково слід застосовувати антибактеріальні препарати широкого спектра дії.

Процедури фізіотерапевтичного профілю при поліомієліті повинні призначатися пацієнтові відразу після настання періоду апірексіі, за умови повної стабілізації паралічів, а також поліпшення загального самопочуття пацієнта. Найбільшою популярністю в цій ситуації користується поперечна діатермія на уражені відділи спинного мозку, парафінові аплікації, УВЧ. У відновлювальному періоді особливу увагу слід приділяти лікувальному масажу, лікувальнії фізкультурі, електростимуляції уражених м’язів, дія яких спрямована на запобігання розвитку незворотних змін мускулатури.

По закінченню відновного періоду при паралітичній формі поліомієліту хворому показано проходження санаторно-курортного лікування на території Євпаторії, Одеси, Анапи, Сак. В цьому періоді пацієнту показано використання грязьових, сірчаних, морських ванн. Резидуальний період поліомієліту є термінальним і має на увазі здійснення довічного динамічного нагляду за пацієнтом ортопедом із застосуванням як консервативних, так і оперативних методів корекції.

Вакцина від поліомієліту

Основу специфічної ефективної профілактики поліомієліту становить застосування інактивованої вакцини, дія якої спрямована, перш за все, на запобігання розвитку захворювання.

Згідно зі статистичними даними в 1916 році на території США було зареєстровано 6 000 смертей поліомієліту, а резидуальні ускладнення захворювання спостерігалися у 27 000 чоловік. У 50-і роки відзначався максимальний пік захворюваності на гострий поліомієліт, а розробка вакцини була здійснена лише в 1955 році. Ефективність вакцинації стала помітною до 1960 року, коли протягом року було зареєстровано лише 3000 випадків. Різке зниження захворюваності на гострий поліомієліт спостерігалося в 1979 році.

Протягом останніх двадцяти років не було зареєстровано жодного випадку гострого перебігу поліомієліту серед людей в усьому світі, і в той же час, інфекціоністами не виключається можливість розвитку епідемії цього небезпечного інфекційного захворювання. З огляду на ці дані, вакцинація від поліомієліту застосовується до цього дня в різних країнах світу.

Переважною локалізацією для введення вакцини проти поліомієліту є м’язовий масив верхньої або нижньої кінцівки. Інфекціоністами допускається можливість одночасного застосування вакцини проти поліомієліту спільно з іншими видами вакцин.

Зробити щеплення від поліомієліту переважно в ранньому дитячому віці. Першу дозу вакцини необхідно вводити дитині в тримісячному віці, потім рівно через один місяць ще одну дозу. Третя доза вакцини проти поліомієліту вводиться дитині в період від півроку до півторарічного віку, і останню дозу необхідно ввести не пізніше шестирічного віку дитини.

Відносно дорослої категорії населення обов’язкова вакцинація проти поліомієліту не застосовується. Разом з тим, існує певна категорія підвищеного ризику щодо можливого зараження вірусом поліомієлітом, до якої відносяться: туристи, лаборанти і медичний персонал інфекційного лікувального закладу, щодо яких також необхідно застосовувати введення вакцини.

Здійснення вакцинації дорослій категорії осіб здійснюється також поетапно. Першу дозу можна вводити в будь-який час, повторна ревакцинація повинна бути проведена не пізніше ніж через місяць після першої і заключне введення вакцини проти поліомієліту має проводитися через один рік.

На даний момент зареєстровано тільки два типи поліовакцин проти поліомієліту. «Інактивований поліомієліт» використовується для внутрішньом’язових ін’єкцій, а жива вакцина від поліомієліту використовується у вигляді крапель для перорального прийому. Дія цих вакцин проти поліомієліту полягає в формуванні в організмі пацієнта адекватних специфічних імунних реакцій. При призначенні оральної вакцини проти поліомієліту слід завжди пам’ятати про те, що вона сама по собі може спровокувати розвиток гострого періоду захворювання, що, на щастя, зустрічається вкрай рідко. У такій ситуації пацієнтові встановлюється діагноз «вакциноасоційований поліомієліт». Більш переважно для проведення вакцинації проти поліомієліту використання ін’єкційної форми вакцини, яка ні за яких обставин не може провокувати розвиток захворювання. Нещеплена дитина від поліомієліту становить загрозу для оточуючих, так як віна може виступати в якості вірусоносія, тим самим сприяючи поширенню інфекції.

До абсолютних протипоказань для застосування вакцинації проти поліомієліту відноситься реєстрація у даної людини вираженою алергічної реакції на введення антибіотика Неоміцину, Стрептоміціну або Поліміксину В.

Наслідки і ускладнення після поліомієліту

Період відновлення різних неврологічних дисфункцій у кожного пацієнта може варіювати в широких часових межах. Спочатку відзначається відновлення активної рухової функції в менш уражених м’язових волокнах з подальшим поширенням на інші групи м’язів. При глибокому ураженні м’язів, обумовленому повною загибеллю мотонейронів, відновлення рухів може зовсім не відбутися. У більшості ситуацій повне відновлення рухових функцій у пацієнта, що страждає на поліомієліт, спостерігається лише через 1,5 року, проте в деяких ситуаціях період відновлення може займати десятиліття.

При ускладненому перебігу поліомієліту розвиваються стійкі парези, а також паралічі, які не мають тенденцію до відновлення навіть через багато років, а також формуються довічні залишкові явища. При паралітичній клінічній формі поліомієліту період відновлення починається з купування інтоксикаційних проявів і больового синдрому. Паралітична форма поліомієліту відрізняється несприятливим перебігом і уповільненим відновленням рухових функцій. Тривалий період часу у пацієнта відзначається знижений м’язовий тонус, арефлексія, а також атрофія. З огляду на те, що відновлення тонусу і трофіки м’язових волокон відбувається асиметрично і нерівномірно, створюються умови для формування викривлень, деформацій і контрактур. Крім того, відзначається уповільнення зростання кістки в ураженій кінцівці, що провокує розвиток кульгавості.

Контрактури суглобів проявляються у вигляді обмеження обсягу рухів в них, а також схильністю до розвитку звичних вивихів, паралітичного викривлення грудного і поперекового відділу хребта, деформацією стоп, клишоногістю.

Летальний результат при поліомієліті настає вкрай рідко, переважно при розвитку важких гемодинамічних і дихальних розладів.

Профілактика поліомієліту

Ефективності профілактики поліомієліту можна домогтися лише використовуючи поєднання санітарно-гігієнічних заходів і активної імунізації. Всі випадки поліомієліту, навіть за умови легкого перебігу його клінічної симптоматики обов’язково повинні бути зареєстровані в єдиному реєстрі інфекційних захворювань, схильних до епідемічного розповсюдження. Слід враховувати, що будь-яка спорадична спалах поліомієліту може провокувати розвиток епідемії, так як поширення вірусу серед людей відбувається дуже швидко, а вірус-збудник може тривалий час зберігати патогенні властивості щодо людського організму.

Метою санітарно-гігієнічних заходів є запобігання можливого поширення поліомієліту, і полягають в негайній госпіталізації хворих осіб в спеціалізовані інфекційні відділення з дотриманням карантинних заходів 40 діб. Пацієнту обов’язково повинен бути виділений індивідуальний комплект посуду, одягу і предметів особистого вжитку, які слід регулярно дезінфікувати. У ситуації, коли дитина мала тісний контакт з людиною, хворою на поліомієліт, необхідно обмежити його відвідування дитячих установ, а також організованих колективів на період 20 діб.

Специфічна активна імунізація щодо осіб різних вікових груп почала застосовуватися лише в 1953 році, для чого використовувалася інактивована вакцина. Згодом Себін довів неефективність такої імунізації і запропонував використовувати в цілях профілактики зараження поліомієлітом живу вакцину, яка виготовляється з штучно ослаблених штамів вірусу поліомієліту.

Жива вакцина від поліомієліту для перорального прийому широка в застосуванні завдяки легкості у використанні і ефективності розвитку специфічних протиполіомієлітніх імунних реакцій. Вакцинація здійснюється триразово. Нещеплена дитина від поліомієліту ризикує захворіти важким інфекційним захворюванням, що має виражені негативні наслідки, що зберігаються протягом усього життя.